Виробниче підприємство

Катеринославський казенний винний склад було відкрито у 1897 році. Його виникнення пов’язано з реформами Сергія Вітте, що провадилися протягом 1890-х років та серед яких було введення казенної винної монополії та розширення акцизної системи. На катеринославському підприємстві проводилася доочистка спирту та його переробка в затверджену в той час горілку міцністю у 360. Ефект від відкриття складу значно перевершив очікування – вже у 1898 році було розпочато розширення комплексу: надбудовано 2 додаткові поверхи над частиною будівель, побудовано нову котельню та цистерни. При складі також працював 1-й округ Катеринославського акцизного управління.

На початку ХХ сторіччя склад був крупним комплексом, до якого входили виробничі, складські, адміністративні та житлові будівлі. При ньому також розміщувався власний приймальний покій для хворих чи травмованих робітників.  У 1910 – 1911 роках при Казенному винному складі було зведено станцію біологічної очистки стічних вод інженером-технологом Бродським Іллею Юхимовичем. Бродський І. Ю. – власник будівельно-технічної контори «Південне центральне каналізаційне бюро І.Ю. Бродського і Ко» в Катеринославі, яка спеціалізувалась на водопровідних та каналізаційних роботах.

На складі існувало і культурне дозвілля. Так, 26 січня 1913 року в заводській їдальні було поставлено п’єсу Карпенко-Карого «Сто тисяч».

З початком Першої світової війни та введенням «сухого закону» роботу складу було призупинено, а приміщення частково пристосовані під розміщення 9-го Катеринославського госпіталю Всеросійського земського союзу на 90 ліжок.

В роки громадянської війни склад використовувався як казарма, проте в 1920-х роках його передано під ведення Спиртотресту. Декілька років тут зберігали спирт та горілку, що привозилася до міста. Повноцінна робота підприємства розпочалася тільки у 1925 році, коли почав роботу спиртогорілчаний завод №4 Центроспирту.

В 1927 році, під час держкомпанії по боротьбі з алкоголізмом, завод мало не збанкрутував (компанія була згорнута вже наступного 1928 року).

У 1930-х роках Дніпропетровський горілчаний завод «Головлікергорілка» знову реконструюється, а у 1939 році починає випуск горілки в 400, перші партії якої збувалися у тарі 0,45 л та коштували 5 руб. 45 коп.

Завод не постраждав під час Другої світової війни та продовжував роботу увесь період окупації міста. На початку 1950-х рр. його було реконструйовано, з розширенням основних об’ємів.

У 1978 році Дніпропетровська міська рада внесла завод до переліку підприємств, які мають бути зупинені до 1 січня 1979 року та у подальшому виведені за межі житлових кварталів міста. Проте завод продовжив працювати майже до кінця 2000-х років.

Будівля є зразком промислової архітектури кінця ХІХ сторіччя з цегляним оздобленням фасадів, складається з п’яти різних за часом виникнення, проте утворюючих єдиний об’єм, частин:

• наріжна (1897 р., 1910-і рр., 1930-і рр.): чотирьох поверхова, трьохосьова по просп. Лесі Українки та у 6 осей віконних прорізів по вул. Степана Бандери;
• середня вул. Степана Бандери 1890-х рр.: двоповерхова у 17 осей віконних прорізів;
• замикаючий двоповерховий об’єм по вул. Степана Бандери;
• середня одноповерхова 1897 р. побудови по просп. Лесі Українки у дві осі арочних вікон;
• замикаюча двоповерхова 1910-х рр. по просп. Лесі Українки (наразі має глухий фасад).

Будівля, згідно свого промислового призначення, зазнала ряд перебудов, з прибудовами і надбудовами, при кожній з яких було збережено загальний архітектурний задум. Усі прибудови органічно доповнюють виробничу будівлю колишнього «Казенного винного складу» та є її невід’ємними частинами як історичні нашарування.