Садиба, де жила і працювала О. П. Косач-Кривинюк та її родина

Ольга Косач-Кривинюк, псевд. Олеся Зірка (26 травня 1877, Звягель, Волинська губернія – 11 листопада 1945, Авґсбурґ, Німеччина) – українська письменниця, літературознавиця, перекладачка, викладачка, бібліографиня, етнографиня, лікарка за фахом, член Петербурзької та Київської «Просвіт».

Дочка Олени Пчілки та Петра Косача, сестра Лесі Українки, Михайла Косача, Оксани Косач, Миколи Косача та Ізидори Косач, дружина Михайла Кривинюка, племінниця Михайла Драгоманова.

Здобула вищу освіту: закінчила Жіночий медичний інститут у Петербурзі, оскільки це був єдиний навчальний заклад у Російській імперії, де жінка могла здобути вищу медичну освіту. Двічі заарештовувалась за участь у студентських антиурядових виступах – у Петербурзі (1903 р.) та у Києві разом з сестрою Лесею Українкою (1907 р.).

По закінченні медичних курсів 1904 року одружилася з Михайлом Кривинюком, студентом Празького політехнічного інституту, активним учасником революційного руху. Після народження 5 (18) грудня 1905 року хлопчика Михайла Ольга 1906 р. переїхала з ним до Києва, а чоловік залишився в Празі. На Волині працювати лікарем вона не могла, бо разом з Михайлом Кривинюком належали до «політично неблагонадійних». Від 1910 року і до 1921 року працювала земським патронажним лікарем для дітей-сиріт у Лоцманській Кам’янці біля Катеринослава, де й очолювала притулок для дітей-сиріт. Це місце вона отримала завдяки протекції Дмитра Івановича Яворницького.

У селі Лоцманська Кам’янка «общество попечения о подкидышах и сиротах» мало власний будинок, в якому знаходилась двокласна школа, при якій учнів навчали шевству і чоботарському ремеслу.

Спершу родина поселилася в сільській хаті, серед “пустині”, а згодом патронат побудував їй окремий будинок, подвір’я якого Ольга Петрівна перетворила в квітучу оранжерею, садячи «всяку всячину» – квіти, полуниці, соняшники. До неї приїздили погостювати сестри Ізидора та Оксана з своїми дітьми — Ольгою та Оксаною, а також інші члени родини. Найчастіше бував чоловік Михайло Васильович.

В патронаті Ольга опікувалася психічнохворими дітьми, лікувала, проводила амбулаторний прийом. Їй приходилося об’їжджати на двуколці (пара коней) села Катеринославського і Новомосковського повітів, підшукуючи сім’ї для віддавання сиріт та підкинутих дітей. Її мрія, про яку писала Леся Українка М. Павликові, здійснилася. «Скільки мені відомо, вона марить про медичну діяльність десь по селах на Україні…»

Разом з тим Ольга гаряче підтримувала будь-яку громадську справу, що служила відродженню національної культури. Вона була організатором в сільській школі ткацької майстерні, гуртка вишивання. Зібрані нею на Катеринославщині орнаменти народного вишивання увійшли до альбому “Українські народні узори з Київщини, Полтавщини й Катеринославщини. Випуск І. Вирізування й настилування. Зібрала й до друку впорядкувала Ольга Кривинюк”, який вийшов у Києві 1928 р.

На загальних зборах Катеринославської «Просвіти» 26 вересня 1911 року була обрана кандидатом у члени ради товариства. На зборах «Просвіти» 2 березня 1913 року записалась до видавничої комісії товариства.

Разом з чоловіком заснувала у 1917 році в Катеринославі власне дитяче видавництво, де видала низку книжок, зокрема, переклади з англійської, чеської та інших мов.

Завантажена лікарською практикою, Ольга водночас вивчає все нові й нові мови, перекладає з англійської, польської, російської, французької, чеської та скандинавських мов, постачає журнал своїми перекладами зі світової класики, дає уроки наймолодшим родичам.

У 1921 році, невдовзі після народження сина Василька, родина Кривинюків виїхала до Могильова-Подільського, рятуючись від голоду.

В подальшому родина продовжувала підтримувати зв’язки з громадськими та культурними діячами Січеславщини.

До початку 2000-х років будівля по вул. Мільмана, 154-А, де проживала та здійснювала медичну практику Ольга Косач-Кривинюк, використовувалась як лікарня. Після чого вона була зачинена і поступово прийшла до незадовільного стану. У 2009 році Наказом управління культури і туризму Дніпропетровської облдержадміністрації їй було присвоєно статус щойно виявленого об’єкта культурної спадщини, але це не завадило її руйнації. На 2011 рік за даною адресою вже було розташовано новобудову. Фотографій первісної будівлі та садиби майже не зберіглось.