Могила правозахисника В.О. Макуха та його родини

Існуючий охоронний номер

б/н

Місцезнаходження

ж/м Калинівський, цвинтар, північно-західна частина, Індустріальний район, м. Дніпро

Дата утворення об’єкта культурної спадщини

1968 р., 2012 р., 2019 р.

Категорія

щойно виявлений об'єкт культурної спадщини

Номер і дата рішення про взяття на облік

Наказ управління культури, національностей і релігій Дніпропетровської облдержадміністрації від 30.07.2019 № 69

Пам’ятка являє собою могилу Василя Омеляновича Макуха (1927 – 1968 рр.) – воїна УПА, учасника українського руху опору в СРСР, політв’язня сталінських таборів, та могили членів його родини – дружини Лідії Іванівни (1925 – 2012 рр.) та їх сина Володимира Васильовича (1960 – 2019 рр.). Могили однотипові, оформлені на поверхні трьома газонами, огородженими по периметру чорним гранітним бордюром. В узголів’ї могил Василя Омеляновича та Лідії Іванівни, що розташовуються праворуч, на невисокому постаменті встановлена чорна гранітна стела, на якій викарбувані портрет подружжя, їх імена, дати народження та смерті; у горішніх кутах стели – зображення тризуба (ліворуч) та православного восьмикутного хреста (праворуч). Ліворуч, в узголів’ї могили Володимира Макуха, встановлена чорна гранітна стела, на якій викарбувано його портрет, ім’я, дати народження та смерті, зображення православного восьмикутного хреста. Прилегла територія вимощена тротуарною плиткою.

Макух Василь Омелянович народився 14 листопада 1927 р. у с. Карів Львівської області (на той час – Польська республіка) в багатодітній родині Омеляна Макуха та Єви Леуш. Ще з юних років його переконання, як українського патріота-націоналіста, формувалися під впливом національно-свідомих, працьовитих батьків та сусідів – учасників національно-визвольної боротьби – братів Миколи та Петра Дужих. Великий вплив на світогляд Василя Макуха мали також відвідування читальні товариства «Просвіта», де він мав доступ до патріотичної літератури та спілкування зі своїми старшими друзями, які були членами ОУН. Наприкінці 1944 р. В. Макух вступив до лав УПА, у військовій розвідці якої діяв під псевдо «Микола». До 1946 р. неодноразово разом з побратимами приймав участь у сутичках з бійцями каральних загонів НКВС. Декілька разів із боями переходив радянсько-польський кордон з метою встановлення зв’язку з повстанцями Закерзоння. 14 лютого 1946 р. «Микола» (В. Макух) разом із повстанцем «Білим», будучи в черговому розвідувальному рейді для встановлення місця дислокації карального загону НКВД, наштовхнулися на радянських прикордонників і вступили з ними в бій. Під час сутички Василя Макуха було поранено – одна із куль спричинила перелом правої ноги вище коліна. 15 лютого 1946 р., непритомним, він опинився у стінах Великомостівського районного відділу НКВС. Витримавши важке слідство з тортурами у львівській тюрмі «Бригідки», 11 липня 1946 р. військовим трибуналом Львівського гарнізону по кримінальній справі П-27504 за ст. 54-1 «б» та 54-11 Карного Кодексу УРСР був засуджений на 10 років каторжних робіт із обмеженням у правах на 5 років та з конфіскацією належного йому майна. Термін ув’язнення відбував у Дубровлазі (станція Потьма, Мордовія) та у таборах Сибіру. 18 липня 1955 р. був звільнений з ув’язнення і висланий на спецпоселення. На засланні познайомився з Лідією Іванівною Запарою, родом із Дніпропетровська, яка була засуджена за перебування на примусових роботах у нацистській Німеччині. Першою отримала волю Лідія. Вона подалась до Дніпропетровська і поселилась у бабусиному будинку на вул. Пожежній на Амур-Пісках (Амур-Нижньодніпровський район). Василь ще два роки змушений був перебувати на засланні, і тільки після остаточного звільнення 6 квітня 1956 р. переїхав до неї. Повернутися до Західної України не мав права. Згодом Василь і Лідія розписалися, й у шлюбі в них народилося двоє дітей – дочка Ольга (1958 р.) та син Володимир (1960 р.). У Дніпропетровську В. Макух працював на шкідливому виробництві в цеху вогнетривів заводу «Промцинк». Після погіршення стану здоров’я, через шкідливі умови праці, влаштувався майстром з ремонту побутової електротехніки. Працюючи, Василь знаходив час і постійно вчився: закінчив дев’ятий та десятий класи вечірньої школи. Слюсар-механік навіть вступив на філологічний факультет Дніпропетровського державного університету. Але, довідавшись про судимість за політичними статтями, у навчанні колишньому розвіднику УПА працівники КДБ відмовили. Тому з університету першокурсника негайно відрахували. Все своє життя він не сприймав радянської влади, його боляче вражала русифікація України, приниження української мови. Проживаючи в умовах національного безправ’я, В. Макух багато часу віддавав політичній діяльності. Листувався зі значною кількістю людей, серед яких було чимало тих, з ким познайомився, перебуваючи в таборах; наприкінці кожного листа писав: «Слава Україні!». У Дніпропетровську, у його домі на вулиці Пожежній, збиралися друзі, з якими обговорював вибір методів боротьби за самостійну Україну. У повсякденному житті Василь Макух також не приховував своїх політичних поглядів, через що постійно знаходився під негласним наглядом співробітників КДБ. Наприкінці жовтня 1968 р. Василь Макух відвідав батьків у своєму рідному селі Карів. А вже 3 листопада 1968 р. несподівано виїхав до Львова, а звідти до Києва. Із собою взяв сітку-авоську з трьохлітровою банкою, загорненою в газету, та декілька яблук. Казав, що у банці яблучний сік, але як з’ясувалося згодом, у банці був бензин. За однією з версій, у Києві мав якусь зустріч й планував взяти участь в акції протесту проти окупації Чехословаччини радянськими військами, яка, однак, не відбулася. 5 листопада 1968 р. на Хрещатику, який у цей передсвятковий день був переповнений людьми (річниця жовтневого перевороту), Василь Макух зайшов до під’їзду будинку № 27, облив себе бензином та підпалив. Потім, охоплений вогнем, вибіг на вулицю та почав вигукувати: «Геть окупантів!», «Хай живе вільна Україна!». Живий факел привернув увагу всіх: міліціонери намагалися загасити вогонь, але це їм не вдалося, а знесилений Василь Макух впав на землю. У лікарні, куди його доставила машина швидкої допомоги, медики намагалися врятувати життя жертви самоспалення, вже наступного дня він помер від великої кількості опіків (70 % тіла). Його тіло доправили до Дніпропетровська, де 14 листопада 1968 р. поховали на кладовищі ж/м Клочко (зараз – ж/м Калинівський). Пізніше, поруч з могилою Василя Омеляновича були поховані його дружина Лідія Іванівна (померла 28.05.2012 р.) та їх син Володимир Васильович (помер 10.02.2019 р.).

Акт самоспалення Василя Макуха був першим у новітній історії Європи актом самопожертви проти національного гноблення. Вчинений Василем Омеляновичем акт самоспалення, як вияв протесту проти русифікації України тоталітарною комуністичною системою, в УРСР, по зрозумілим причинам, тривалий час замовчувався. Але зовсім іншою була реакція за кордоном, де за ініціативою українських дисидентів про цю подію відразу ж повідомили радіостанції «Свобода» та «Голос Америки». 5 листопада 1968 р. ввечері зарубіжні «ворожі» радіостанції повідомили приблизно наступне: «Громадянин України Василь Макух, протестуючи проти комуністичного тоталітаризму, поневолення українського народу й агресії СРСР проти Чехословаччини, здійснив у Києві акт самоспалення. Перед мужнім вчинком українця-патріота схиляє голову вся прогресивна світова спільнота…». Згодом, такий шлях мученицького протесту обрали: Ян Палах у Чехословаччині, Ілля Ріпс у Латвії, Ромас Каланта у Литві, кримський татарин Муса Мамут. Подвиг Василя Макуха повторив Олекса Гірник: 21 січня 1978 р., у 60-ту річницю проголошення УНР, він спалив себе на Чернечій горі в Каневі на могилі Тараса Шевченка в ім’я захисту української мови.