Могила І. Г. Сокульського – українського поета, правозахисника, дисидента

Існуючий охоронний номер

б/н

Місцезнаходження

селище Чаплі, вул. Чаплинська, цвинтар, східна частина, Самарський район, м. Дніпро

Дата утворення об’єкта культурної спадщини

1992 р.

Категорія

щойно виявлений об'єкт культурної спадщини

Номер і дата рішення про взяття на облік

Наказ управління культури, національностей і релігій Дніпропетровської облдержадміністрації від 30.07.2019 № 69

Пам’ятка являє собою могилу Івана Григоровича Сокульського (1940 – 1992) – українського поета, письменника, громадського діяча, правозахисника. Могила оформлена на поверхні земляним пагорбом, на який покладена гранітна плита з викарбуваним текстом «поет Іван Сокульський 13.VII.1940 – 22.VI.1992». Біля узголів’я могили встановлено залізобетонний хрест, на якому викарбовано цитату з Біблії: «Блаженні гнані за правду, бо їхнє є Царство Небесне. Мт. 5.10». Праворуч від могили Івана Сокульського, на відстані близько 1,5 м розташована могила його матері – Надії Іванівни Сокульської. Могили мають спільну металеву огорожу.

Іван Сокульський народився 13 липня 1940 року на хуторі Червоноярському Синельниківського району на Дніпропетровщині. Закінчив десятирічку в Синельниковому. Після першої невдалої спроби вступити до Дніпропетровського університету відробив два роки на підприємстві й поїхав на Львівщину, де ще два роки працював на шахті в Червонограді. У 1962-му вступив на філологічний факультет Львівського університету, став учасником Львівського клубу творчої молоді, де познайомився із творчістю поетів-шістдесятників. Серед яких були Василь Симоненко, Іван Драч, Микола Вінграновський, Ліна Костенко, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Алла Горська, Лесь Танюк, а пізніше – і з багатьма з них познайомився особисто. У 1964-му з третього курсу перевівся до Дніпропетровського університету. Але вже за два роки його виключили з комсомолу та відрахували з університету за «неблагонадійність» та «поведінку несумісну зі званням радянського студента» (мовою КДБ так позначався націоналізм, який виявили у віршах поета). Іван Сокульський був одним із перших шістдесятників, які стали на захист української культури: у 1968-му він разом з Михайлом Скориком написав «Листа творчої молоді м. Дніпропетровська», де висловлювався протест проти кампанії цькування Олеся Гончара за роман «Собор» та проти політики зросійщення та цькування української інтелігенції. У «Листі…» говорилося про втрати, яких зазнає українська культура, про гнітючу атмосферу, в якій жила інтелігенція в місті, наводилися конкретні факти її переслідування. Після того, як «Лист…» було зачитано на «Радіо «Свобода», у червні 1969-го Івана Сокульського заарештовують, як одного з авторів «Листа…». Його засудили на 4,5 роки з відбуванням покарання в таборах суворого режиму. Термін ув’язнення він відбував у таборах Мордовії, у Володимирському централі та таборах Пермської області. В ув’язненні він потоваришував з дисидентами, серед яких були Микола Горбаль, Леонід Горохівський, Зиновій Красівський, Василь Овсієнко, Ярослав Лесів, Опанас Заливаха. Після звільнення у 1973 р., Іван Сокульський жив у Дніпрі, займався дисидентською діяльністю, впорядкував самвидавну поетичну збірку. У жовтні 1979-го вступив у правозахисну організацію – Українську Гельсінську групу. У квітні 1980-го був знову заарештований, рішенням суду визнаний «особливо небезпечним рецидивістом» і засуджений разом з Григорієм Приходьком у січні 1981 до 10 років позбавлення волі та 5 років заслання. Покарання відбував у Чистопольській в’язниці (Татарстан). За дев’ять днів до закінчення тюремного терміну, 3 квітня 1985 р. втретє заарештований і засуджений до трьох років таборів за сфабрикованим звинуваченням у «хуліганстві». Покарання Сокульський відбував у сумнозвісному таборі смерті в с. Кучино Пермської області, де обірвалося життя Василя Стуса. За непокору неодноразово потрапляв до штрафного ізолятору, рік провів в одиночній камері без права на передачі. У 1987 році зумів передати на волю свідчення про порушення прав людини та тортури, яким наглядачі піддають «політичних»: з усіма фактами і прізвищами. Цей документ потрапив на Захід і справив там ефект «інформаційної бомби», адже на той час радянський лідер Михайло Горбачов заявив, що політв’язнів в СРСР немає. 2 серпня 1988-го звільнений з ув’язнення – після широкої міжнародної кампанії та естафетного голодування, яке оголосила дружина поета Орися Сокульська та дружина іншого політв’язня Ольга Стокотельна. Після звільнення став одним з провідних діячів українського національного відродження на Дніпропетровщині. Брав діяльну участь у створенні обласного товариства «Просвіта», Народного руху України, Української республіканської партії, Товариства «Меморіал» імені Василя Стуса. За його редакцією вийшло дев’ять номерів культурологічного журналу «Пороги». Активно підтримував відродження Української автокефальної православної церкви. 20 травня 1991 року на пікетуванні на підтримку незалежності України його жорстоко побили агенти КДБ, що призвело до різкого погіршення здоров’я. 22 червня 1992 р. Іван Сокульський помер. Похований на цвинтарі у Чаплях. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» I ст. (8 листопада 2006) та орденом Свободи (10 лютого 2010).

Ще у 1960-х роках Сокульський публікував вірші в альманасі «Вітрила», журналі «Прапор» та переклади з білоруської у журналі «Вітчизна». У 1971-му видавництво «Молодь» планувало видати збірку поезій Сокульського, але її зняли з виробництва у зв’язку з арештом автора. У подальшому, упродовж життя Сокульського, його твори публікувалися лише за кордоном. В Україні перша збірка поезій «Владар каменю» вийшла друком лише після смерті поета – у 1993-му в Києві, яка вмістила лише невелику частину, створеного поетом за життя. Видання його творів продовжуються. Стараннями його дружини, громадської діячки Орисі Сокульської, побачили світ збірка вибраного «Означення волі», унікальна книга листування з донькою «Листи до Марієчки», двотомник епістолярної спадщини «Листи на світанку», вибрані поезії «Лірика».