Меморіальний цвинтар: 7 братських та 79 індивідуальних могил учасників революційних подій 1917 – 1921 рр. та радянських воїнів

Пам’ятка являє собою меморіальний комплекс, загальними розмірами 143,00 х 45,00 м, який умовно ділиться на дві частини: меморіальну площу, зі стелами та пальником Вічного вогню, та цвинтар розмірами 93,00 х 42,00 м, де розташовується 86 могил, із них 79 індивідуальних та 7 братських: 8 могил відносяться до революційних подій 1917 – 1921 років (4 індивідуальних та 4 братських могил), 9 індивідуальних могил так званих «старих більшовиків» (особи, що вступили у ряди більшовицької партії за часів Російської імперії), 1 індивідуальна могила парашутистки Демченко Р.І. (загинула при виконанні парашутного стрибка у 1935 р.), 68 могил – учасників Другої світової війни (65 індивідуальних та 3 братських могил), загиблих під час вигнання нацистських окупантів з території України та померлих від ран та хвороб у шпиталях міста у післявоєнні роки. Могили розташовані у декілька рядів по обидві сторони від алеї, що проходить уздовж усього цвинтаря. Ряди могил оформлено суцільною бетонною основою, на якій встановлені однотипові меморіальні плити трапецієвидної форми із сірого та червоного граніту, з викарбуваними присвятними текстами та відомими іменами похованих. Частина могил оформлені на поверхні клумбами, на яких розташовуються меморіальні гранітні плити. Перед алеєю з могилами, на площі, вимощеній тротуарними плитами, розташовуються дві паралельні, зсунуті відносно одна одної, прямокутні гранітні стели з рельєфними зображеннями на лицьовій стороні: на першій стелі – зображені воїни, на другій – мирні жителі – жертви нацизму (автор – скульптор Ю.П. Павлов). Між стелами влаштована гранітна квадратна основа, на якій влаштовано чавунний прямокутний у плані пальник Вічного вогню. Позаду алеї з могилами, влаштовано меморіальну гранітну брилу, на лицьовій стороні якої укріплено текст із нержавіючої сталі «Подвигу павших будьте достойны». Територія пам’ятки вимощена бетонної тротуарною плиткою, посеред алеї з могилами влаштовано клумби. По периметру Пам’ятка огороджена гранітним бордюром під «дике каміння», влаштовано газони, озеленення з дерев та чагарників, уздовж алеї встановлено вуличні ліхтарі. Прилегла територія являє собою проїжджі частини просп. Дмитра Яворницького та Соборної площі (з трамвайною лінією), територію історичного музею та паркову зону Соборної площі.

Меморіальний цвинтар на Соборній площі починає формуватися у січні 1918 р. у її південно-західній частині, що було зумовлено громадськими функціями цієї території: ділянка від проспекту до Преображенського собору у той час використовувався для різноманітних маніфестацій. Ця обставина надавала майбутньому некрополю певне ідеологічне навантаження, що було важливим для режиму більшовиків, які наприкінці грудня 1917 р., захопили владу у Катеринославі. Перше поховання на Соборній площі відбулося 3 січня 1918 р., коли у братській могилі було поховано 27 червоногвардійців, загиблих у боях за Катеринослав з військами Української Центральної Ради 27 – 29 грудня 1917 р. Подальші поховання на площі безпосередньо пов’язані з перебігом революційних подій 1918 – 1919 рр., коли влада у Катеринославі переходила від однієї сторони до іншої по декілька разів. Вранці 27 грудня 1918 р., більшовицькі війська у взаємодії з загонами Махна Н.І., розпочали контрнаступ проти військ Директорії УНР, які на той час контролювали місто. Збройне протистояння тривало до 30 грудня, коли радянська влада знову була встановлена у місті. Отримавши повідомлення про втрату Катеринослава, полковник армії УНР, отаман Р. Самокишин (Самокиш) з очолюваним ним полком «Січових стрільців–Вільних козаків» почав наступ на місто із району станцій Долинської та Довгінцевої, під час якого до нього приєднався повстанський загін отамана М. Сакви з Верхньодніпровського повіту. Уже 1 січня 1919 р. з боку робітничого району Чечелівка та станції Горяїнове вони, за підтримки артилерії, з маршу атакували махновсько-більшовицькі війська і у той же день вибили ворога та удруге відновили владу Директорії УНР у місті. 4 січня 1919 р. у окремій братській могилі на Соборної площі були поховані козаки та січові стрільці, які загинули під час боїв із махновсько-більшовицькими військами 27 – 30 грудня 1918 р. та 1 січня 1919 р. Усього було поховано 14 борців за УНР, прізвища двох із них відомі – сотник Лугін  і сотник автопанцерного дивізіону Златоустов. Через декілька днів були створені комітет зі спорудження пам’ятника загиблим козакам і фонд допомоги родинам загиблих. Але швидкий наступ більшовицьких військ перешкодив цим задумам і пам’ятник на могилі січових стрільців так і не з’явився, а наземні ознаки могили, ймовірно, були втрачені ще у 1920-ті рр., їхнє точне місце розташування наразі не встановлено. 30 січня 1919 р., після відступу республіканських військ Директорії, зі встановленням радянської влади, на площі в одній братській могилі поховали червоноармійців і радянських працівників (усього 30 осіб), які загинули у боях за місто. У березні 1919 р. Страхов А.Й. – художник-монументаліст, уродженець Катеринослава, взявся за створення монументу на братській могилі червоногвардійців, загиблих наприкінці грудня 1917 р. у боях за місто. Монумент було відкрито під час великого мітингу 1 травня 1919 р.: на могилі було встановлено чотиригранний обеліск 25-ти метрової висоти з червоною п’ятикутною зіркою нагорі, квадратну основу якого прикрашали барельєфи і напис: «Героям революции», позаду якого була споруджена панно-діорама з написом «Один боєць упав, мільйони йдуть на зміну», розміром 40,00 х 6,00 м. Співавтором монументу був скульптор Теннер Г.С. У травні 1919 р. на площі поховали червоногвардійців, загиблих під час боїв за Катеринослав з військами отамана Григор’єва Н.О., які напередодні ненадовго захопили місто. У цей час на могилах споруджувалися тимчасові дерев’яні обеліски, пофарбовані у червоний колір, а саму ділянку цвинтаря огородили та звели дерев’яну ажурну арку. За деякими даними, архітектором Красносельським О.Л. було виконано проєкт пам’ятника «Визволенний труд» для його встановлення на цвинтарі, але він не був реалізований. Після взяття Катеринослава денікінськими військами під командуванням генерала Шкуро А.Г. у червні 1919 р., монумент авторства Страхова А.Й. та Теннера Г.С. на Соборній площі було знесено, але сам цвинтар продовжував існувати. У той же час, відомості про поховання на ньому загиблих денікінців наразі відсутні. Після остаточного встановлення радянської влади у Катеринославі 30 грудня 1919 р., були проведені нові поховання на Соборній площі. 25 квітня 1920 р. у братській могилі поховали «жертв контреволюції», убитих денікінцями і махновцями. Згодом з П’ятихаток були перепоховані в одну братську могилу комісари Катерининської (Придніпровської) залізниці: служби тяги Дубина, служби руху Завадський, служби шляху Білостоцький і Костючек, які загинули в результаті диверсії, вчиненої денікінцями у ніч на 8 липня 1919 р. У «Записках очевидца» – спогадах одного з мешканців міста Стародубова А.Ф., вказувалося, що 30 квітня 1920 р. над могилою більшовиків на площі поставили пам’ятник. У 1920-ті роки на цвинтарі були поховані співробітники губернської Всеросійської надзвичайної комісії (рос. «ВЧК»), які загинули «при виконанні службових обов’язків»: Н.В. Карлов, Людвіг Рац, Ян Якобсон, М.Я. Ходоров. 6 листопада 1932 року на території цвинтаря відбулися «урочисті закладини пам’ятника червоногвардійцям і червоним партизанам – бійцям в боях за Великий Жовтень». У 1930-ті роки були поховані так звані «старі більшовики» (особи, що вступили у ряди більшовицької партії за часів Російської імперії) та ряд радянських працівників, які мали «особливі заслуги перед Батьківщиною», серед яких: А.К. Бітте, Є.Б. Заславський, Я.Г. Портнов, М.П. Гудков, Е.О. Подкамінський, М.Г. Шкурченко, К.Ф. Душинський та інші. У вересні 1935 р. на цвинтарі, за рішенням міськвиконкому, поховали Р.І. Демченко – робітницю заводу ім. Петровського, члена Тсоавіахіму. Вона трагічно загинула у результаті невдалого парашутного стрибка 10 вересня 1935 р. у день святкування 10-річного ювілею Коларівського болгарського національного району (територія сучасної Запорізької області).

Більша частина похованих на цвинтарі відноситься до періоду Другої світової війни, коли тут були поховані радянські воїни, які загинули під час вигнання нацистських окупантів з міста й Дніпропетровської області у вересні 1943 р. – лютому 1944 р., військовослужбовці, які померли від ран та хвороб у шпиталях Дніпропетровська у післявоєнні роки та які загинули при виконанні службових обов’язків. Серед них: гвардії майор М.С. Столяров, командир ескадрильї 110-го гвардійського штурмового авіаполку, літак якого 20 вересня 1943 р. був підбитий і врізався у будинок на розі вулиць Ленінградської та Фабричної (зараз – вул. Князя Ярослава Мудрого та вул. Столярова, відповідно); Герої Радянського Союзу – генерал-лейтенант бронетанкових військ Ю.Г. Пушкін (1899–1944), відзначився при обороні Дніпропетровська у серпні 1941 р., командувач 23-го танкового корпусу (загинув на території Херсонської області) та В.І. Кирилов (1916–1943), гвардії підполковник, командир 61-го гвардійського мінометного полку, загинув під час визволення Дніпропетровська. Пізніше були поховані командир 3-го стрілецького корпусу генерал-майор Бєлов О.І. (1904 – 1944), заступник командира 28-го гвардійського стрілецького корпусу генерал-майор Монахов Д.П. (1900 – 1944), начальник військової кафедри ДДУ генерал-майор Нічушкін В.М. (1901 – 1946), начальник вищої офіцерської школи ППО генерал-майор артилерії Купча А.І. (1903 – 1947) та інші. З 25 жовтня 1964 р. на цвинтарі щорічно почали відзначати День визволення міста від німецько-фашистських окупантів. Оскільки поховання проводилися хаотично, без будь-якої системи, до того ж одна з могил у центрі цвинтаря опинилася під асфальтом, ветерани війни все частіше почали звертатися до партійних органів із проханням упорядкувати цвинтар. 22 травня 1965 р. бюро обкому КПУ, 11 січня 1966 р. Дніпропетровський міськвиконком, 13 січня 1967 р. бюро міськкому КПУ прийняли рішення провести реконструкцію цвинтаря на Соборній (Жовтневій) площі. Проєкт був розроблений групою архітекторів Дніпропетровського інженерно-будівельного інституту на чолі з доцентом І.Б. Мігаєм і затверджений архітектурно-художньою радою 25 січня 1967 р. Відповідальним за реконструкцію кладовища був призначений заступник голови міськвиконкому Остапенко. Під час реконструкції, 21–23 червня 1967 р. Л.П. Крилова (Єлінова) – старший науковий співробітник Дніпропетровського історичного музею, провела розкопки могили у центрі цвинтаря, яка опинилася під асфальтом. Останки жертв революційних подій 1917 – 1921 рр. перенесли ліворуч в одну братську могилу. Також у 1967 р. на територію цвинтаря, з військового кладовища на просп. Воронцова (зараз Мануйлівський проспект), перепоховали останки генерал-майора В.П. Каруни, командира 152-ї стрілецької дивізії, який загинув 2 жовтня 1943 р. при підготовці форсування р. Дніпро в межах Дніпропетровська. У тому ж році з міського кладовища перенесено прах А.К. Войцеховича (1877 – 1957) – так званого «старого більшовика».

Реконструйований цвинтар було відкрито 25 жовтня 1967 р., на честь «50-річчя Великого Жовтня» та у день визволення Дніпропетровська від німецько-фашистських загарбників (автори меморіалу: архітектор І.Б. Мігай, скульптор Ю.П. Павлов), тоді ж Пам’ятка отримала свій сучасний вигляд.